На світанку наступного дня ми б мали підходити до водіїв фур, щоби нас забрали. Спати в нічному кафе не випадало, і ми гасили себе турецькими чаями в шкляних філіжанках.
Вночі, шоб не заснути, треба було про щось говорити або зайнятись чимось корисним. І я запропонував Володі скласти список наших мрій. Тобто кожен по списку. Глобальних мрій життя. З дедлайнами. То не я таке придумав, колись, шо так можна, мені розказав Юра під час зустрічі в львівському макдональдсі на Чорновола.
Зараз я був в іншій країні, сидів в іншому «макдональдсі» з іншим «юрою», а говорили ми про те ж, шо і колись – мрії.
Останній рік найпроговоренішими з найближчими були запитання «Про що ти мрієш?» і «що тебе мотивує?» (або, перефразовуючи останнє: «Що дає тобі надію?»).
В цьому придорожньому турецькому кафе цієї ночі ми замовляли багато чаїв і обговорювали наші мрії. Ми не обтяжували їх ні фінансами, ні можливостями, ані запитаннями «як це станеться». Ми просто мали час і дослухалися до свого серця. Видобуваючи з нього сокровенне – ми трохи боялись озвучувати його. Але ми виважувались і ділились, записували, коментували і ставили дедлайни.
Світанок настав швидко. У моєму списку їх було 27, у Володиному – 30. Ми знали, що це не всі наші мрії, але треба було з чогось почати. Почати записувати. Можливо, вам би вдалось за 5-6 годин записати їх більше – просто спробуйте, це не так і просто.
Я знаю, що про мрії не можна розповідати. Але про одну я все ж наважусь. Я не знаю, звідки це в мене взялось – може, від тата – але я б хотів розповідати про Бога.
Звідки це в мене?
У багатьох історій, пов’язаних з моїм життям важливими, були ці дві речі: «що дає тобі надію?» і Бог. Весь наш автостоп Румунія-Болгарія-Туреччина-Грузія був би неможливий без надії на Бога. І без Володі. А з Володею я б не познайомився, якби не УКУ хтось колись придумав. Якби УКУ не був таким, як є (який збудований на надії на Бога, на великій мрії). І я б ніколи не повірив, шо я можу вступити до УКУ, кинувши офісну роботу в Києві, не маючи на навчання ані коштів, ані інших ресурсів, ані одобрення мами. Тільки ризик і надію на Бога.
Цікава річ: щоб надіятись на Бога, треба – ризикнути. Щоб мріяти – треба ризикнути. І надіятись. І Бога. Все пов’язане.
Мрія – це те, що Бог написав на моєму серці. Бо звідки ж тоді? Я, звичайно, вигадник – але звідки ці вигадування беруться у моїй голові? Бог хоче, щоб я реалізував себе, був щасливий, самим собою. Звідки я це знаю? Так відчуваю. Так зчитую зі свого серця. Бо мені в такому розумінні – добре. Затишно.
Якщо ж спростити, то життя зводиться до цитати: «Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно».
Васильку, дякую :)